Куточок поезії

***

Пасодобль
Поламані руки, обскублені крила,
Я гадки не маю: іду, не іду.
Самотності звуки – мелодія зливи,
Осіннього парку лате на бігу.
Погрожують вік вкоротить свій уголос,
Хто хоче яскраве солодке життя,
Ревнує затято, хто сам є охочим
Розпустою рясно приправить буття.
Я знаю, наскільки буваєш ліричним,
Відвертим зворушливо, сентиментальним,
Кохання не просять, не силують й трішки,
Його, мов дитину жадану, плекають.
Давно не манюня, що з файних фантазій
На двох розбудовує вежі до хмар.
Це наш пасодобль, ми рухались разом,
Ти пальців торкнувся і не відпускав.
Ти ладану спокій і світло лампади,
Ти обрій блакитний, вістря верховин,
Ти звичний, як дощ, ескорт листопаду,
Знайомий з дитинства, мов колір цеглин.
05/11/2018 р. Геране

Залишити відповідь